Дати дитині відчуття безпеки

Дітям будь-якого віку дуже важливо відчувати безпеку. Вони мають бути впевнені, що коли приходять до своїх дорослих, яким довіряють — отримають відповідь.

Терпляче відповідати на ті самі питання знову

Діти, особливо маленькі, можуть ставити ті самі запитання знову і знову, ходячи по колу. Дорослим треба бути готовими щоразу терпляче відповідати на ці питання. Знову і знову казати, що з нами все буде добре, все буде гаразд, українська армія хоробро і професійно нас захищає.

Давати тілесний контакт

У будь-якій тривозі завжди задіяне тіло. Тому важливо обіймати, давати відчути кордони. Разом вовтузитися, будувати халабуди.

Підготуватися до розмови

Бути готовим, що коли в інформаційному полі тема існує — діти можуть прийти з питаннями. Важливо не відвертатися, не казати «заспокойся», а дати правдиву відповідь відповідно до віку.

Відповідати лише на питання, які ставить дитина

Із 4–5 років діти можуть приходити з питаннями про війну, про насилля. Дітям такого віку важливо давати інформацію коротко. Відповідати саме на те питання, яке ставить дитина. Не підіймати тих аспектів, про які дитина не запитує.

Проговорювати рутинні речі

Нагадувати дитині, хто є поруч, до кого можна звернутися, коли потрібна підтримка. Проговорювати інформацію, яку дитина повинна знати відповідно до віку — адресу, кого з дорослих і де можна знайти, якщо дитина опинилася сама.

Нагадати, хто є поруч з дитиною

Дошкільнятам  важливо дати зрозуміти: «Я поруч з тобою. А ще поруч з тобою є…» — перерахувати тих близьких, які піклуються про дитину і до яких вона може звернутися. Показати, що війна — це десь далеко, а тут є твій великий, безпечний, спокійний дорослий.

На небезпечній території повторювати план дій

Нині вся Україна зазнає атак ворожих російських військ. Тому важливо говорити, що ми знаємо, як убезпечити себе. Повторювати з дитиною, що треба робити, якщо ти чуєш сирену , під час пожежі, чого робити не можна. 

Показати згуртованість солдат

Коли діти молодшого віку запитують щодо солдат, які гинуть на війні, вони опосередковано питають: «Чи я в безпеці? Чи це може статися зі мною або моїми близькими?» Тоді доречно пояснити: «Солдати — люди, для яких це робота. Вони нас захищають. Поруч з ними є багато людей сміливих, відважних. Вони захищають також один одного, допомагають один одному». Тобто дати відчуття згуртованості й спільноти. Це особливо важливо, коли серед близьких є люди, які беруть участь у бойових діях — треба дати розуміння, що він там не сам, поруч з ним є той, хто про нього може подбати. Такий образ є терапевтичним і підтримувальним для дітей будь-якого віку.

Дозволити почуття

Відповідь «не хвилюйся» не позбавить тривожного імпульсу. Можна казати: «Я бачу, що ти хвилюєшся за солдат, за людей, довкола яких війна. Я теж хвилююся». Показати, як саме дорослі переживають ці почуття, як справляються зі своїм страхом. Допомогти прожити цей імпульс — дати глину, помалювати, адже дитина не завжди може виразити словами свої почуття.

Долати внутрішній конфлікт діалогом

Важливо брати до уваги, яким є інформаційний фон у родині. Ставлення батьків може стикатись із думками, які дитина чує у своєму середовищі, і це викликатиме внутрішній конфлікт у дитини. Треба перебувати в постійному довірливому діалозі, обмінюватися думками — це найважливіше у стосунках з підлітками, зокрема коли говоримо про насилля, війну.

Не формувати упередження

Треба бути обережним, бо, пояснюючи тему війни, можна надовго дати упереджене ставлення до певної нації, категорії людей, обставин.

Не закріпити негативні реакції

Є небезпека закріпити негативні патерни поведінки для певного психоемоційного стану. Наприклад: коли тривожно — батьки починають агресувати. Дорослі можуть самі потрапити в цю воронку почуттів і поділитися цим з дитиною. І надалі вона саме так реагуватиме на тривогу — агресією. Тому слід бути свідомим свого стану і намагатися контролювати свої реакції.

Емоційний стан важливіший за слова

Стан, у якому дорослі говорять з дитиною, важливіший за слова, якими вони говорять. Дитина має бачити, що дорослий стабільний. Так, він має право на свої почуття. Дорослий хвилюється, переживає, співчуває, але він залишається стабільним — для дитини це найважливіше. Страх втрати контролю — найбільший для дитини після страху втрати близької людини. Коли дитина бачить, що дорослий не контролює ситуацію, не контролює сам себе — це лякає, і тут можливе потрапляння в дуже глибоку воронку тривожності, з якої важко вибратися. Дитина весь час перевірятиме, чи мій дорослий у порядку, що з ним відбувається. Це дуже виснажує емоційно.

Звернути увагу на зміни в поведінці дитини

Коли дитина не ставить запитань — це не означає, що тема її не зачіпає. 

У дитини ще немає розуміння контексту, власного інструментарію для психічного опрацювання інформації, і тоді лімбічна система мозку дає свої сигнали. А вона відповідає, зокрема, за емоційно-мотиваційну сферу, наприклад, агресію, страх, за навчання, пам’ять, формування біологічних фаз сну. І тоді дитина може поведінково показувати те, про що не говорить. Наприклад, дитина почала гірше спати, їй сняться жахи. . Тілесні прояви тривожності — смоктання пальця, обкушування нігтів, нічний енурез — це все ознаки, що щось відбувається.

За тривожних симптомів — дотримуватися ритуалів і розмовляти

Якщо ви бачите тривожні сигнали, можна спробувати дати раду самим, у першу чергу повернути чітке дотримання щоденних ритуалів: сну, прогулянок, прийомів їжі. Треба пробувати говорити з дитиною, питати: «Ти щось побачив, що тебе вразило?» Але дитина може не пам’ятати, психіка може витіснити побачене. У моїй практиці так бувало, що ні батьки не знали, ні дитина не могла пригадати, що трапилося, а в процесі арттерапевтичних вправ причина проявилася. Коли тривога виходить на свідомий рівень, її можна взяти, трансформувати, намалювати, замкнути, покласти в скриню і потім з нею щось робити.

Грати

Коли є ознаки, що дитину щось налякало, вразило — з дошкільнятами  треба грати. Лімбічний мозок теж займається програванням страху. Грати слід так, як дитина сама поведе, не потрібно нічого нав’язувати чи пропонувати. Треба асистувати, супроводжувати в цьому процесі, ніяк не вести. Діти добре самотерапевтуються через гру.

Слухати дитину уважно

Треба бути поряд з дитиною, слухати її.  Їм важливо знати, що ваша увага з ними, ви не у смартфоні, а дивитесь очі в очі. Цей контакт є запрошенням до діалогу: «Ти можеш мені довіряти, можеш мені сказати, я поруч і підтримаю».

Дати імпульс на дію

Після кількох діб у бомбосховищах діти і дорослі відчувають безпорадність. Важливо вселяти розуміння, що хоча б трохи, якийсь мікропроцес від них залежить. Можна написати листа, намалювати листівку солдатам і запостити в соцмережах, надіслати допомогу солдатам. Багато залежить, у що вірить родина: якщо це прийнятно, можна помолитися, хай навіть своїми словами.

Говорити про те, як дитина може підтримати близьких у небезпеці

Якщо рідні дитини перебувають у найбільш небезпечних районах бойових дій, варто розповідати, що вони роблять, змальовувати картинку, що відбувається. Проговорювати прості, лаконічні механізми, як можна підтримати одне одного і тих, хто в небезпеці, — поговорити з ними телефоном або написати в месенджер, якщо це можливо, заспокоїти, розповісти про себе.

Придумати власні ритуали

Із дітьми молодшого віку працюють ритуали, які допоможуть їм впоратися з тривогою, сумом. Наприклад, поговорити про щось, а потім змити водою тривогу. Якщо дитина сумує, дізнавшись про чиюсь смерть — поставити свічку, згадати цю людину, відпустити кульку в небо, відпустити щось річкою.

Називати речі своїми іменами

Не можна говорити про загиблих, що вони «заснули», «пішли», бо це може нав’язати страх, що спати — означає померти. Треба казати як є — людина померла, якщо дитина про це питає.

Говорячи про смерть, повертати в точку безпеки

Діти розуміють, що життя кінечне. Із 4–5 років вони починають ставити ці запитання, це вікова норма. Відповідати слід залежно від того, у що родина вірить — що відбувається з душею. Говорячи з дітьми про смерть, важливо повертати їх у точку безпеки. Завжди закінчувати цю розмову словами: «Ти тут у безпеці, і я у безпеці, ми будемо жити довго. Ми знаємо, що робити, щоб подбати про себе». У дорослих можуть бути свої страхи, але дитині треба дати відчуття: «Я все контролюю, я велика як скеля мама, і ти в безпеці».

Контейнувати почуття

Важливо, щоб був хтось, хто може контейнувати почуття дитини — тобто назвати їх, прийняти почуття, які є нестерпними для дитини. Сказати: «Я бачу, як тобі погано. Мені теж важко. Ти можеш плакати, ти можеш горювати, я буду з тобою». Говорити про те, що відчуває дитина. Проговорювати знову і знову те, що відбувається, плакати разом, горювати разом.

Звернутися до психолога, коли дорослі самі не справляються з горем

Коли поруч з дитиною немає нікого, хто може підтримати, коли дорослим самим настільки важко, що вони не можуть впоратись із втратою, потрібно звернутися до фахівця. Бо така втрата є втратою довіри до світу. Дитина може завмерти і відмовитися від подальшого розвитку. Можливе тривале порушення сну. Може з’явитись аутоагресія — ушкодження самого себе. Тоді дитина буде бити, різати себе, обкушувати собі шкіру, нігті. Це все — привід звернутися до фахівця.                     

• Перша дитина каже слово, яке може бути початком речення. Наступна повторює це слово і додає наступне, і так далі. Слова мають бути граматично узгоджені, щоб вийшло речення. Побачите, яке речення вийде у групи. 

• Схожу вправу можна зробити й на грифельній дошці. Перша дитина малює лінію, а тоді хтось наступний продовжує її своєю. Всі діти можуть намалювати по одній або по дві лінії. В кінці вийде малюнок, створений групою. 

Багато таких ігор можна вигадати самотужки. Вони не потребують якихось особливих допоміжних матеріалів і можуть тривати як декілька хвилин, так і набагато довше, якщо потрібно. 

Заохочуйте дітей побавитися! Дайте їм простір для гри! 

Розповідання історій. Усі діти люблять слухати різні історії. Сила уяви дозволяє їм мандрувати до світів, де ці історії відбуваються. Це також своєрідні «острівки» в морі щоденного стресу, адже діти можуть просто посидіти деякий час і послухати оповідку про зрозумілий, впорядкований світ, де зрештою все закінчується щасливо. Перед сном варто розповідати життєрадісні історії, щоб діти могли заспокоїтись і розвіятись. 

1. Знайдіть, створіть або придумайте «об’єкти переносу».

 Дітям можуть стати в пригоді речі, які уособлюють тих, кого вони люблять, щоб впоратися з власними страхами і станом відокремленості. Тому дітям бажано мати такі «об’єкти переносу», наприклад, невеличку іграшку, яку їм подарував тато, або фотографію мами. Слід дозволити дітям мати ці об’єкти при собі повсякчас, куди б вони не йшли.

Для дітей молодшого віку лялька, ведмедик або навіть якийсь особливий клаптик тканини можуть бути невід’ємною запорукою відчуття безпеки. Дітям, в яких немає таких допоміжних «об’єктів переносу», можна запропонувати придумати або створити для себе такий об’єкт. 

2. Запропонуйте форми самовираження. 

Говоріння й слухання.У дітей має бути дорослий, до якого вони можуть звернутися, щоб поговорити про свої страхи або проблеми. Заохочуйте дітей розповідати, як вони себе почувають, висловлювати свої переживання й почуття. Дітям необхідно мати можливість поговорити про жахіття, які вони пережили. Але не примушуйте їх говорити – просто запропонуйте. Дозвольте дітям задавати питання і відповідайте на них максимально чесно та прямо. 

Рольові ігри. Деякі діти можуть не захотіти говорити про те, що з ними сталося. Однак у своїх іграх вони часто розкривають те, що обтяжує їхню свідомість, відтворюючи свій досвід через ролі, граючи разом з іншими дітьми або з фігурками, ляльками чи плюшевими іграшками. Ці рольові ігри можуть допомогти інтегрувати ситуацію та почуття, пов’язані з нею. 

Малювання олівцями й фарбами. Багато дітей можуть висловити свій стан, як тільки у них в руках опиняться фломастери і аркуш паперу. Дозвольте дітям створювати такі маленькі витвори мистецтва. Ви можете спробувати поговорити з деякими дітьми про їхні малюнки – але не змушуйте їх. Іноді малювання стає для дитини єдиною можливою формою самовираження.

3. Піклуйтесь про себе! 

Підтримка, яку ви надаєте дітям поруч з вами у такі важкі часи, має величезне значення для них! Але, будь ласка, не забувайте про власні потреби. Подбайте про те, щоб у вас був час відпочити, й набратися сил. Крім того, знайдіть когось, з ким ви можете поговорити про те, ви самі зараз переживаєте.

Рекомендації укладено на основі матеріалів онлайн-конференції на тему «Кризове втручання» (референт: Барбара Прайтлер – кандидат психологічних наук, психотерапевт при віденському центрі допомоги жертвам катувань та війни, супервізор) 

Війна, яка приходить в країну, стає частиною життя кожного її жителя, незалежно від віку. І діти для війни навколо себе мають знайти вірне місце у своєму світогляді, щоб вирости дорослими, які будуть цінувати, берегти, захищати мир.

Навіть дошкільнята починають питати про те, що бачать і чують навколо (вибухи, сирени, переміщення у безпечне місце і т.ін.), реагують тривогою, плачем, «прилипанням» до батьків.

Трохи старші можуть підійти і запитати, що стало з тією людиною, яка померла (наприклад, загиблий солдат, якого показали по новинах).

Школярі середньої ланки – поцікавляться, чому розпочалася війна, а юнаки – почнуть розмову про ідеологію воюючих сторін. І в родини є унікальна можливість прояснити для дітей усі їхні питання у безпечний спосіб, примножуючи довіру і взаєморозуміння.

Якщо ж у дітей, особливо середнього і старшого шкільного віку, забрати таку можливість, вони все одно будуть шукати відповіді (на теренах Інтернету, на вулиці), але є велика вірогідність, що ті відповіді можуть бути для них травмуючими і невичерпними.

Тому батькам не варто:

• відмовчуватись і давати короткі, різки відповіді («Припини плакати», «Потім поговоримо»);
  
  

• робити вигляд, що нічого не відбувається;
  
  

• підмінювати причини подій (наприклад, сказавши, що поїхали у відпустку, а насправді – евакуювались);
  
  

• давати несправдні обіцянки (типу «Все буде добре»).
  
  

Чому батьки можуть уникати розмов про війну з дітьми?

Щоб не травмувати їх

Дитяча психіка має гарні адаптативні можливості. Більше дітей травмує ситуація, коли вони бачать, чують, відчувають, що відбувається щось погане і не розуміють що (коли батьки ігнорують «слона в кімнаті»). В результати у дитини можуть з'явитися почуття провини, аутодеструктивна поведінка, недовіра до батьків.

Бо вважають, що діти забудуть страшні події війни

Насправді діти можуть не вербалізовувати свої переживання, але це не означає, що вони їх не пам'ятають і що переживання і спогади не впливають на їхнє самопочуття і психічний стан.

Бо бояться болю, який будуть відчувати, слухаючи дитину

Заперечуючи чи не даючи проявлятися своїм почуттям, батьки заганяють себе і дітей у кут самотності. Плюс до того - діти можуть зрозуміти, що існують настільки жахливі речі, про які не можна навіть згадувати і навіть з найближчими людьми. Важливо розуміти, що приховування болю не зменшує його, а лише робить його прояви неконтрольованими і несподіваними по часу і формі проявлення.

Бо не розуміють дитячих переживань, важливості обговорення подій, що відбуваються

У такому випадку дуже важливо, щоб батькам таку потребу дітей пояснили треті особи (родичі, вчителі дітей, психолог тощо) і за потреби стали фасилітаторами такої розмови.

Уникнення – звужує простір життя, забирає довіру до життя і тих, хто у ньому, наражає на думки: «Що зі мною не так?».

Визнання ситуації війни зменшує напругу:

• у батьків (яким більше не треба витрачати внутрішні ресурси на вдавання, що нічого страшного не трапилось);
  
  

• у дітей (бо вони розуміють, що відбувається і поінструктовані як себе поводити, відчувають причетність до родинних процесів);
  
  

• у дитячо-батьківських взаєминах, у яких збільшилась довіра.

Дорослий, який починає розмову про війну:

• має продумати, що і як сказати;
  
  

• бути в достатньо ресурсному стані;
  
  

• має запланувати достатньо часу на розмову та відповіді на питання, які можуть виникнути у дитини;
  
  

• бути готовим, що через певний час у дитини виникнуть питання, уточнення. Деякі речі, які викликають дитячу тривогу, доведеться, скоріш за все, спокійно пояснити не один раз.
  
  

Рекомендуємо:   

1. не планувати таку розмову у пізній вечірній час, на ніч, і ні в якому разі не в ліжку. Якщо час вечірній, то мають бути ще обов'язково кілька справ, на які дитина переключиться після розмови (повечеряє, виконає гігієнічні процедури, почитає книжку або послухає казку);

2. сісти ближче і так, щоб очі дорослого були на рівні з очима дитини, взяти її за руку, обійняти;

3.  налаштуватися на розповідь про існування різних сторін життя: що поруч з добром і красою існують зло і потворність, поруч з миром у світі є війна (можна самому наводити приклади, або згадувати їх з дитиною). В кожній людині є позитивні і негативні риси, а її поведінка залежить від того, чого в ній більше: добра чи зла, любові чи ненависті, світла чи темряви. Якщо в людині більше зла і ненависті, то вона навколо себе руйнує мир, красу, гармонію. А той, у кого більше в серці доброти, той оберігає, творить мир, правду, спокій. Далі цей образ можна масштабувати до розмірів, які може усвідомити дитина – сварки між людьми, групами людей, міжусобиці, масштабні війни;

4. розповідати родинні історії про те, як бабуся з дідусем жили у роки війни, як вони справлялися з тяжкими випробуваннями, роздивитись родинні фото. Звернення до сили роду додає впевненості, відчуття захищеності, розуміння циклічності і невпинності життя;

5. молодшим дітям розповісти казку чи вигадану історію з сюжетом, у якому є торкання до військових подій та обговорити їх ;

6. домовитись з дитиною про правила безпеки, порядок дій у різних ситуаціях військових дій, і обов'язково дати певну зону відповідальності, наприклад, слідкувати, щоб телефон завжди був заряджений, щоб у дитини на одязі, в рюкзаку були дані про неї: прізвище, ім'я, місце проживання, телефон близьких тощо. Так дитина буде відчувати свою причетність до захисту сім'ї, відчувати свою важливість і силу;

7. в кінці обов'язково подякувати дитині за розмову, її довіру, похвалити за хоробрість тощо.  

Пояснення почуттів

Діти сприймають світ не так, як дорослі, у яких є знання, життєвий досвід, різноманітні джерела інформації тощо. І коли вони бачать, що їхні батьки плачуть, нервують, кричать, з кимось про щось постійно переговорюються та переписуються, роблять незвичні вчинки, купують незрозумілі речі і т.п. – в них з'являється потреба якимось чином умістити це у свій світогляд. І щоб це «уміщення» відбулось найменш травматично, батькам варто прояснити і описати, що з ними відбувається:

• «Я плачу, бо сумую» (через те, що ми скоро маємо переїхати);
  
  

• «Я нервуюсь, бо мені страшно за нас усіх»;
  
  

• «Я ігнорую твої прохання побігати разом, бо я дуже втомлена, але це мине і у мене знову будуть сили, щоб наздогнати тебе»;
  
  

• «Я дуже хвилююсь, що в нас можуть закінчитися їжа і тому замість … (чогось запланованого чи звичного), ми купили більше продуктів» тощо.

Як реагувати на ірраціональну тривогу дітей.

Ірраціональна тривога проявляється в численних, не пов'язаних з поточною ситуацією питаннях, які починаються словами і описом можливих подій:

• «А раптом…» (ми загинемо, загубимось);
  
  

• «А якщо…» (будуть вибухи, то…);
  
  

• «А може…» (прийдуть солдати і нас розстріляють).
  
  

Не варто боятися дитячої фантазії та уникати відповідей. Відповідати потрібно спокійно, достатньо лаконічно, з використанням зрозумілих дитині слів, бажано не припиняючи якісь побутові справи. Емоційно спокійне реагування дорослого, його готовність відповідати і пояснювати стільки разів, скільки дитині буде потрібно допоможе знизити її тривожність.

Коли навколо війна (але не тільки) нормально разом (мамі, татові, дитині) поплакати над втратою, показати своє незнання відповідей на складні навіть для дорослих питання, накшалт «Коли все стане як раніше?», «Коли повернеться батько?» та обов'язково разом пробудовувати місток надії на краще, на те, що після самої темної ночі обов'язково настане світанок і що цього світла і добра у великому, прекрасному світі набагато більше.

Війна дає потужні можливості до самопізнання свого характеру, своїх сил і можливостей. І якщо дорослий сміливо зазирне всередину себе і там знайде джерело стійкості, мужності, любові, мудрості, віри, він зможе навчити цьому свою дитину.

Підготувала: психологиня, фасилітаторка груп взаємопідтримки, експертка проєкту "Про.Підтримка", Анастасія Аносова.